Акція "Пам'ятаємо. Єднаємося. Переможемо."

*ГОЛОДОМОР 1932 - 1933*

... історія нас горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє.

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє.

Холодні зорі

вкрили нічне небо,

Прийшла чума голодна в

Україну,

Мільйони мертвих,просто не

злічити,

Земля свята перетворилася в

руїну.

Дитина просить в матері,хоч

кусень хліба!

Та кат червоний-все, він все

забрав...

Маленькими кістлявими

руками,

Синочок,мертву маму обіймав.

Мамо!матусенько,рідна!

Вставай,ти так довго вже спиш!

Матусю,так хочеться їсти...

Ну мамо,чого ж ти мовчиш!?

О Боже,чому ти покинув!?

Чому відвернувся від нас!?

Чому залишив Україну!?

Застигнувшим болем в очах...

А там на краю у хатині,

Там мати колише дитя.

Та мертва її вже дитина,

Не бачило світ немовля.

І стогони чути повсюди,

Вмираючі села й міста,

Це страшно...знеможені люди,

Голодна,проклята чума!

Це сон страшний...

А там голодні діти

Людей немає чим нагодувати,

Страшні часи,часи голодомору!

Ми не забули,будем вічно

памятати.

    Автор: Надія Кишеня.

ТРИ КОЛОСКИ

Три колоски лежали край дороги,

Бо випали з дитячоі руки,

Обабіч з бур'яну дитячі ноги

Стирчали, поламавши будяки...

І тихо так...дзижчали лише мухи,

Злетілися на свіжу мертвечину,

На кров, що запеклась в літню задуху,

І рясно покривала усю спину...

Три колоски - ось вся іі провина,

Цієі крихітки, що вийшла сама з хати,

Бо голод гнав у поле цю дитину,

Де вже зібрали хліб, де все вже зжате...

І, лазячи по полю на колінах,

Вона знайшла аж десять колосків,

Намнула декілька, вже в роті повно слини...

Та враз згадала про своіх батьків,

Вони лежали в хаті на долівці

Із меншим братиком, який вже не кричав...

Іі, дитини, найріднішу трійцю

Душив там голод тихо, мов удав...

Губами лише взявши три зернини

Маля затисло у одній долоні

Решту зернят, таких смачних і стиглих

Що паморочивсь світ, гуло у скронях..

Тож похапцем узявши колосочки,

Аби мерщій додому, до батьків,

Дитя пішло, немов той ангелочок,

Щоб братик меньший трохи попоів..

Та на дорозі з криком :"Стой, скатіна!"

Что, варавал?! Паказивай мнє рукі!"

Дитину наздогнала й пхула в спину

Якийсь мерзота, в чоботи узута.

Зістрибнувши з коня, узяв нагайку

І злобно так між зуби процідив:

"Когда же ваша самастійна шайка

Падохнєт вся, а ти всьо єщьо жив!"

І уперіщив так, що злізла шкіра,

Був перший зойк, а далі уже - тиша,

Лиш свист нагайки було чути звіра,

Допоки він цю справу не облишив...

Дитя лежало в бур'янах колючих

Та все ж стискало у одній долоні

Зерняток жменьку, теплих і пахучих,

А потім вони в жменці й охололи...

Автор: Віктор Погуляй

Я несу в своїх долонях свічку, 

Свічку пам’яті про втрачених людей, 

Про жадані колоски пшениці, 

Які з страхом притискали до грудей. 

Реквієм немов молитва ллється,

 Плаче свічка, як жива душа,

 Чорні тіні стукають у серце,

 І зникає вічності межа. 

Хай небу кожна вклониться людина, Закарбувавши цей страшний урок, 

Палають свічки, впавши на коліна, 

І молиться пшеничний колосок.