24 лютого - день, який змінив наше життя…

 24 лютого - день, який змінив наше життя…

24 лютого 2025 року – третя річниця початку повномасштабної війни, і цей день залишиться назавжди не тільки в історії, але і в пам’яті кожного українця.

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на “до” та “після”. Цього дня, три роки тому росія розв’язала повномасштабну війну проти України. Цей напад став кульмінацією загарбницької війни, яку ворог розпочав проти нашої держави ще 11 років тому.

…І вже три роки війни – великої, важкої, визвольної… Війни, яка торкнулася кожного… 1067 днів сповнених страждань, страшних випробувань, втрат, розпачу, розлук… 1067 днів мужності, незламності, героїчного спротиву….

Цього дня ми згадуємо всіх, хто віддав своє життя за Україну. Воїни ЗСУ, добровольці, волонтери, медики, цивільні громадяни – усі вони стали частиною незламного фронту. Вічна пам’ять полеглим Героям і шана всім, хто продовжує боротися за нашу свободу.

Попри всі труднощі, Україна довела, що є сильною, єдиною та готовою до боротьби. Третя річниця повномасштабного вторгнення – це нагадування всьому світу, що українці борються не лише за себе, а й за майбутнє всього демократичного світу. Перемога буде за Україною! Слава Україні!

Хтось й досі носить в сумочці ключі

Від тих дверей, що більше не існує.

А ти хоч плач, хоч смійся, хоч кричи:

Твій біль нікого в світі не хвилює.

Бо дому твого вже давно нема.

Лиш попелище, згарище, руїни.

У серці сквозняками дме війна.

І смуток твою душу всю поглинув.

Десь голос з неба просить:"Відпусти!"

А ти минуле у руках тримаєш.

Війна із торбою відправила в світи.

Ти в снах ще досі дім свій відчиняєш.

Так пахне затишком у прибраній оселі.

Парує кава смачно на столі.

В ній жили люди, добрі і веселі,

Там поселилось горе і жалі.

Стискають пальці рідний ключ від дому, 

Що в сумочці принишк, на самім дні.

Ти знаєш...Розумієш підсвідомо,

Що не відкриється замок в минулі дні.

❤️Ольга Дриль❤️

Як ми? - питаєш... Ти знаєш, тримаємось, світе.

Між згірклих ночей і війною спотворених днів

Ми можемо й досі світанкам рожевим радіти, 

Й топтати мрійливо стежки волошкових полів…

Що в нас? - щоразу турбуєшся, стомлений світе...

Бачиш, долаємо вперто кривавий цей шлях!

Згарищем стала земля, а ми з вірою садимо квіти, 

Й тепло бережемо в замерзлих від горя серцях…

«І звідки ця віра?!»- украй ти здивований, світе.

Хрестами усіяні села, і змиті водою міста…

На ціле життя стали старшими враз наші діти,

Наповнився смутком їх погляд і стислись вуста…

«Хіба так буває?»- тобі й усвідомити важко,

Що ми не втопили надію в гарячих сльозах…

Бо як до гніздечка свого повертається пташка,

Так само щасливе життя повернеться до нас!

 Людмила Лубинець

Вони живуть, живуть високо в небі -

Ті душі,що лишили білий світ.

Вони до нас приходить за потреби,

Приходять,але тільки уві сні.

Вони на нас із неба поглядають ,

Хмаринкою всміхаються до нас.

І все про нас,про життя наше знають,

Але зійшов ,на жаль, земних їх час.

Вони живуть, живуть побіля Бога,

Так,певно,треба - світовий закон.

Не маємо тепер уже ми змоги

Поглянути на них,вони як сон.

Вони пішли,лишили в серці спогад-

Ті люди,що колись з нами були,

І там,у небі,тихо просять Бога,

Щоб ми щасливі на землі жили.

Марина Лавришин