Колись давно зібралися землі світу на великий ярмарок. Прийшли горді пустелі, де сонце палить безжально. Прийшли дрімучі джунглі, де все буяє вічним літом. Прийшли високі гори, де сніг ніколи не тане. І кожна земля вихвалялася:
— Я найвеличніша, бо мої гори сягають неба! — казала одна.
— А я найрозкішніша, бо мої ліси такі густі, що й сонце не проб’ється! — додавала інша.
— Я найдавніша, бо мої піски пам’ятають давні каравани! — шепотіла пустеля.
Серед усіх стояла Українська земля — тиха, скромна, вбрана у вишиванку із жита, соняхів і вишневих садів.
— А ти що скажеш про себе? — запитали її.
Українська земля усміхнулася й відповіла:
— У мене є все потроху: і гори, і степи, і ліси, і ріки. Мої лани золотяться хлібом, мої річки співають весняні пісні, мої ліси шепочуть казки вітру. Я не найвища і не найглибша, але в мені живе душа народу, що співає разом із моїми полями.
І в ту мить вітер приніс над ярмарком пісню: ніжну, сумну й водночас життєрадісну. То співала українська природа: солов'їним щебетом, дзюркотом струмків, шелестом ланів.
Усі інші землі завмерли, слухаючи цю пісню, бо зрозуміли: там, де природа не тільки живе, а співає разом із серцем народу, — там справжня краса. ( з мережі Інтернету)
Вишиванка рідна, ну хіба не диво?
В ній ходити модно, стильно і красиво.
Це митецький витвір, це краса і казка,
В ній душі наснага, материнська ласка.
Кольори сплелися в ній в узори й квіти,
Щоб були щасливі і сміялись діти.
А веселі люди від краси раділи
І самі, звичайно, вишивати вміли
Червону калину, зелені листочки,
Щоб були щасливі доні і синочки.
Й рідні вишиванки їх оберігали
Від біди в дорозі діток захищали.
Щоб у вишиванках хлопчики мужніли,
Рідну Україну захистити вміли.
Вишиванка наша, ну хіба ж не диво?
В вишиванці завжди модно і красиво...
Надія Красоткіна
Немає коментарів:
Дописати коментар