День Української писемності та мови

Я не обираю українську мову, я нею живу, думаю, розмовляю, мрію, відчуваю... Це моє природне, рідне середовище, в якому тепло, затишно і комфортно, в якому черпаєш сили і натхнення. Тому вибір переді мною не стоїть. І це не заважає мені знати та іноді використовувати інші мови. І тим більше мріяти опанувати нові.
                                                                                                             Ліна Костенко

СПІВУЧА МОВА РОДОВОДУ

Слова холодні крижані,

Серця заплісніли на строки.

Їх гул як куля на війні,

Несе смертельні нам уроки.

Вони в осаді наших днів,

Свій нім нам визначить несилі,

Як стук з далеких поїздів,

На хвилі буйні прилетіли.

Вже хтось сприймає їх за жар,

А хтось забув їх по дорозі.

Кому лягли, як свій тягар,

А іншому, як клич в тривозі.

І той хто серцем не зачах,

Хто волю має з боротьбою.

Хто носить світло у очах,

Той новий день несе з собою.

Слова дурні у рейки б’ють,

На слух вагаються завмерши.

Серця собі їх не беруть,

Вони чужі на звук затерши.

Лиш слово неньчине одне,

Святе блаженне родоводу

Співуче в серці чарівне,

Звучить з любов’ю для народу.

Рідна мова — це моє життя,

Минуле, теперішнє та майбуття.

Її плекали для мене батьки.

Наказували шанувати та берегти.

Вона із покоління в покоління росла,

Вишневим цвітом у мені розцвіла.

Вона живе у серці моїм,

Красу дарую дітям своїм.

Я нею розмовляю і живу,

Я нею плачу, радію та люблю.

Я з нею Всесвіт зможу обійти,

Та кращої від неї не знайти.

З повагою говорю Я слова -

Послухайте, яка вона жива.

Прислухайтесь, як дзвенить струмок.

Як гарно він танцює гопачок.

Червоним маком у житах вона росте.

Ромашками, волошками слова у вінок плете.

Вона, як сонячний промінчик у росі,

Що так виблискує в твоїй і моїй душі.

Її скарби із гордістю та шаною неси,

Немає у Світі більшої краси.

Її мелодія чарує всіх довкола,

Бо солов'їна наша Українська Мова.

Її нам подарував Творець,

Тому вона торкається сердець.

                                                                                  21,02,2019    Галина Гук

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.

Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

І сниться сон: пасуться корови —

сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,

ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень — не з твоєї величі!