Колись давним-давно на нашій рідній землі перекидали люди маленьку насінинку, ніби зігріваючи її своїми руками. Та й вирішили дати життя - посадили. Опинившись у ґрунті, зернятко не гаяло часу, одразу проросло. Із землі пробився ніжний паросток, який з часом виріс у розкішне дерево, яке й об'єднало всі народності України в єдину родину. Тому й називають таке дерево деревом роду, бо стовбур у нас один, а наші,діти, - його гілочки, такі різні, талановиті, неповторні.
Хата моя, біла хата,
рідна моя сторона.
Пахне любисток і м’ята,
мальви цвітуть край вікна.
Хато моя, біла хато,
казко тепла й доброти,
стежка від тебе хрещата
в’ється в далекі світи.
В хаті спокійно й затишно,
вечір десь бродить в гаю.
Мати задумливо й ніжно
гладить голівку мою.
Мамо, чого зажурились?
Дайте тепло ваших рук.
В хаті на згадку лишились
болі й тривоги розлук.
Хата моя, біла хата,
в мріях, як сон, виплива.
В мареві даль волохата
мальви й любисток хова.
В’ється дорога далека
в хаті крізь синю парчу.
Мамо, до вас, як лелека,
в горі і щасті лечу.
Хата моя, біла хата,
в білому світі одна.
Пахне любисток і м’ята,
мальви цвітуть край вікна.
Немає коментарів:
Дописати коментар